Скільки я себе пам’ятаю – поряд був кіт.

В дитинстві я був завжди подряпаний.

Колись я не знав, що вони не люблять, коли їх любиш.

Як дівчата.

Тоді була Дуся. Що скаженіла у чемодані при переїздах по орендованих квартирах, але годинами сиділа у мене на плечах, коли я ловив рибу або збирав гриби. Повертаючись у метро, ми могли мати непогані гроші, адже вона, мов мавпеня, блукала по моїх плечах і руках — нюхала пасажирів, а головне – несамовите слухалась мене, не звертаючи ані найменшої уваги на грюкіт коліс і розсувні двері.

Крім того вона не в себе жерла маслини. А головне носила апорт, – шарики з фольги виключно із-під шоколаду.

Дусю схоронили діти. Мене тоді не було в Україні. А вона сіла в мій чобіт, попісяла на останок і заспокоїлась назавжди. (Похована, разом з київськими князями, на Замковій горі) .

Тепер маю троє.

Мій перший, і дійсно мій – Барбос. Я його обирав серед недільних котенят. Шукав дівчину у спогад Дусі. Але незаперечно забрав цього.

Справа у тому, що я не визнаю породу. Кращий кіт, що народився біля демократичного смітника.

А тут у художній школі дворова кішка навела кошенят: на горищі майстерні Вані Бобкова. Котенят було шестеро.

Почали виманювати – кормом. Але одне руде все виїдало, а головне — не давало іншим навіть висунутися. Забрали за шкірки, придивилися – кіт, і дали мені потримати, аби пошукати дівчинку. Воно просторо вміщувалося у долонь, але відразу вчепилося у пальця і стало несамовито гризти. Колюче і гостре, а я не стримався і шибнув у носа: «Ну ти — Барбос!».

Дівчину ми так і не знайшли: всі інші були брати. Звісно я забрав Барбоса.

Це було щось. Ми майже відразу поїхали у похід. Носився лісом і кущами, тоді в ночі тероризував наш намет. Дитиною плавав і ловив мальків на мілкоті: ставав по пузо і ловко викидав їх на пісок. Він і досі, хоч старий — любить водичку: то стане зі мною під душ, то залізе у мийку, коли Ганночка миє посуд.

На вулиці Махна його стережуться всі собаки, адже він ніколи не дає заднього – навіть я йому заздрю, коли він малий стрибає на спину нахабного кобилини, що зірвався з цепу, чіпляється зубами у холку і несамовито дере кігтями по очах бідолахи. Ви би чули той склив і вереск брутального втікача.

Це мій – рудий Барбос. Він навіть не нявкає, а якщо хоче щось сказати – це більше схоже на Джо Кокера.

Другий – Гриць. Фотомодель і кіт мого сина, що зве його – «самогладющийся».

Народився у Києві, але виріс у Страсбурзі.

Там він був сам по собі – у гарному нашийнику від злобних, а головне – цивілізованих комах.

Досхочу гуляв містом – ніхто не образить: Європа. Але здебільше, робив вигляд, що спить на сходах Ради Європи, аби, підглядаючи прищурмо, зустріти пухнастим біленьким пузом, перевернутим і відкритим, сердобольних скандинавських емансипе. Депутатів Швеції, Норвегії, Данії з такими схожими інфантильними косичками і такими апетитними германськими ковбасками. А як же то смачно і комфортно муркотіти від насолоди, та ще й під їхню не зрозумілу, але таку приємну — сюсюкаючу — мову довічних дівчат.

Як привезли Гриця у село – трохи бігає, спить, їсть і навіть дружелюбно лиже поблажливого Барбоса (У Києві, в квартирі, чахне і відмовляється їсти). Але і на вулиці Махна здебільш сидить на столі – дивиться у вікно. День і ніч. Хоч фартушок на склі – проведи рукою по очах – не відвертається. Що він там бачить, якщо і місяць не видно?

Або пів дня сидить на заборі (зробив для нього навіть вишку) і вдивляється за обрій, де залишилися його кращі подружки.

Я не знаю ще одного українця, що так прагне повернути Україну у Європу.

Третя місцева – худе, руде і пухнасте нечесаним: сільська Фаїна.

Дитиною вона вмирала – те, що принесла моя онука Варвара, було суцільне страждання: одне око не бачило, шерсть – суцільний лишай, якщо худе, то немає такого слова на заміну. І зовсім крихітне — немовля.

Але суворий дід був проти – куди третій кіт? Вам двох мало? Умовили: відходимо і заберуть у Київ.

Відходили, врятували, вилікували.

Привезли у село на екскурсію, а воно – не хоче взад: верещить.

Тепер цей інвалід дитинства передушив всіх мишей, кротів і у нас і у сусідів.

Наш паркан 50 м х 50 м = 200 м. Кожен ранок – обхід: зверху, кілька разів. Кого побачить руда фурія — здобич — Кобцем стрибок і дуже зрідка промах. А якщо вскочить у погреб – не виженеш.

Воно б і гарно, але ця Фаїночка так любить свою Ганночку, що всіх, що спіймає – тягне для неї. І коли в ночі моя дівчина починає скажено верещати, бо наступила голою ногою на дохлу мишу, я більше не скидаюсь спросоння, аби бігти до рушниці.

Я вже звик, що маю три коти. Навіть не бурчу, хоча, погодьтесь — занадто. Але дозволю собі трохи пліток:

Гриць залицявся до Фані з першого дня, але – досі прохолода. Барбос, у якого навіть на хвості лізе сивина, тримав дистанцію, тепер гицають по деревах навіть на морозі (а може це просто вони обоє руді?).

Але то писав, аби пожалітися. Адже коли залишаюся у хаті сам, хоч і кормлю, і не лаюсь, вони розходяться по «теплим» куткам. Лише інколи кусають за ноги, коли біля компу, аби дав їсти або випустив на двір. Ну може хтось і сяде на клавіатуру перед самі очі – наче так і треба…

А коли клубочком біля телевізора з’являється Ганночка, вони — всі втрьох – біля неї. Без жодної тепленької клавіатури. І на двір їм не треба.

Мабуть не дурні, бо тоді і мене туди не тягне.

P.S. Я вже три роки у Фейсбуці, де котів і собак більше ніж у природі.

І я згадав, що зовсім не рудий — можу і собі трохи дозволити котів.

Проте, пробачте, що у цей раз не знайшли тут жодного Пінчука чи Кучму.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *