Скільки я себе пам’ятаю – поряд був кіт.
В дитинстві я був завжди подряпаний.
Колись я не знав, що вони не люблять, коли їх любиш.
Як дівчата.
Тоді була Дуся. Що скаженіла у чемодані при переїздах по орендованих квартирах, але годинами сиділа у мене на плечах, коли я ловив рибу або збирав гриби. Повертаючись у метро, ми могли мати непогані гроші, адже вона, мов мавпеня, блукала по моїх плечах і руках – нюхала пасажирів, а головне – несамовите слухалась мене, не звертаючи ані найменшої уваги на грюкіт коліс і розсувні двері.
Крім того вона не в себе жерла маслини. А головне носила апорт, – шарики з фольги виключно із-під шоколаду.
Дусю схоронили діти. Мене тоді не було в Україні. А вона сіла в мій чобіт, попісяла на останок і заспокоїлась назавжди. (Похована, разом з київськими князями, на Замковій горі) .
Тепер маю троє.
Мій перший, і дійсно мій – Барбос. Я його обирав серед недільних котенят. Шукав дівчину у спогад Дусі. Але незаперечно забрав цього.
Справа у тому, що я не визнаю породу. Кращий кіт, що народився біля демократичного смітника.
А тут у художній школі дворова кішка навела кошенят: на горищі майстерні Вані Бобкова. Котенят було шестеро.
Почали виманювати – кормом. Але одне руде все виїдало, а головне – не давало іншим навіть висунутися. Забрали за шкірки, придивилися – кіт, і дали мені потримати, аби пошукати дівчинку. Воно просторо вміщувалося у долонь, але відразу вчепилося у пальця і стало несамовито гризти. Колюче і гостре, а я не стримався і шибнув у носа: «Ну ти – Барбос!».
Дівчину ми так і не знайшли: всі інші були брати. Звісно я забрав Барбоса.
Це було щось. Ми майже відразу поїхали у похід. Носився лісом і кущами, тоді в ночі тероризував наш намет. Дитиною плавав і ловив мальків на мілкоті: ставав по пузо і ловко викидав їх на пісок. Він і досі, хоч старий – любить водичку: то стане зі мною під душ, то залізе у мийку, коли Ганночка миє посуд.
На вулиці Махна його стережуться всі собаки, адже він ніколи не дає заднього – навіть я йому заздрю, коли він малий стрибає на спину нахабного кобилини, що зірвався з цепу, чіпляється зубами у холку і несамовито дере кігтями по очах бідолахи. Ви би чули той склив і вереск брутального втікача.
Це мій – рудий Барбос. Він навіть не нявкає, а якщо хоче щось сказати – це більше схоже на Джо Кокера.
Другий – Гриць. Фотомодель і кіт мого сина, що зве його – «самогладющийся».
Народився у Києві, але виріс у Страсбурзі.
Там він був сам по собі – у гарному нашийнику від злобних, а головне – цивілізованих комах.
Досхочу гуляв містом – ніхто не образить: Європа. Але здебільше, робив вигляд, що спить на сходах Ради Європи, аби, підглядаючи прищурмо, зустріти пухнастим біленьким пузом, перевернутим і відкритим, сердобольних скандинавських емансипе. Депутатів Швеції, Норвегії, Данії з такими схожими інфантильними косичками і такими апетитними германськими ковбасками. А як же то смачно і комфортно муркотіти від насолоди, та ще й під їхню не зрозумілу, але таку приємну – сюсюкаючу – мову довічних дівчат.
Як привезли Гриця у село – трохи бігає, спить, їсть і навіть дружелюбно лиже поблажливого Барбоса (У Києві, в квартирі, чахне і відмовляється їсти). Але і на вулиці Махна здебільш сидить на столі – дивиться у вікно. День і ніч. Хоч фартушок на склі – проведи рукою по очах – не відвертається. Що він там бачить, якщо і місяць не видно?
Або пів дня сидить на заборі (зробив для нього навіть вишку) і вдивляється за обрій, де залишилися його кращі подружки.
Я не знаю ще одного українця, що так прагне повернути Україну у Європу.
Третя місцева – худе, руде і пухнасте нечесаним: сільська Фаїна.
Дитиною вона вмирала – те, що принесла моя онука Варвара, було суцільне страждання: одне око не бачило, шерсть – суцільний лишай, якщо худе, то немає такого слова на заміну. І зовсім крихітне – немовля.
Але суворий дід був проти – куди третій кіт? Вам двох мало? Умовили: відходимо і заберуть у Київ.
Відходили, врятували, вилікували.
Привезли у село на екскурсію, а воно – не хоче взад: верещить.
Тепер цей інвалід дитинства передушив всіх мишей, кротів і у нас і у сусідів.
Наш паркан 50 м х 50 м = 200 м. Кожен ранок – обхід: зверху, кілька разів. Кого побачить руда фурія – здобич – Кобцем стрибок і дуже зрідка промах. А якщо вскочить у погреб – не виженеш.
Воно б і гарно, але ця Фаїночка так любить свою Ганночку, що всіх, що спіймає – тягне для неї. І коли в ночі моя дівчина починає скажено верещати, бо наступила голою ногою на дохлу мишу, я більше не скидаюсь спросоння, аби бігти до рушниці.
Я вже звик, що маю три коти. Навіть не бурчу, хоча, погодьтесь – занадто. Але дозволю собі трохи пліток:
Гриць залицявся до Фані з першого дня, але – досі прохолода. Барбос, у якого навіть на хвості лізе сивина, тримав дистанцію, тепер гицають по деревах навіть на морозі (а може це просто вони обоє руді?).
Але то писав, аби пожалітися. Адже коли залишаюся у хаті сам, хоч і кормлю, і не лаюсь, вони розходяться по «теплим» куткам. Лише інколи кусають за ноги, коли біля компу, аби дав їсти або випустив на двір. Ну може хтось і сяде на клавіатуру перед самі очі – наче так і треба…
А коли клубочком біля телевізора з’являється Ганночка, вони – всі втрьох – біля неї. Без жодної тепленької клавіатури. І на двір їм не треба.
Мабуть не дурні, бо тоді і мене туди не тягне.
P.S. Я вже три роки у Фейсбуці, де котів і собак більше ніж у природі.
І я згадав, що зовсім не рудий – можу і собі трохи дозволити котів.
Проте, пробачте, що у цей раз не знайшли тут жодного Пінчука чи Кучму.
